Потреблятство

Найвеличніші будівлі характеризують свою епоху. Замки і палаци характеризують епоху в житті народу коли першоосновою та самоціллю його буття була держава та влада. Величні храми вказують на період зсуву орієнтирів у суспільстві в сторону духовності. І навіть на фоні зубожіння населення – храми, це те на що ніколи не жаліли зусиль, грошей та часу наші громадяни.

Яка зараз ситуація? Які найвелиініші будівлі ствоюються в наш час? Не важко догадатися, що це – товарні комлекси, супер-мега-гіпермаркети. А це означає, що ми живемо у епоху “потреблятсва”. Тепер місце царя-бога займають матеріальні блага.

Живе собі дитинка в якомусь селі, ні за що не хвилюється, мама-тато все підносять на блюдечку. Повний сад їжі. Дах над головою. 

І росте дитинка, але говоряща голова в ящику не дає їй заснути. Все описує якесь ілюзорне життя, яке існує десь там далеко, в запилиному місті, в задушливому офісі, чи перед обєктивами фотокамер. І лишає вона все і йде світ за очі, щоб десь там далеко знайти те розхвалене щастя. Так стає дитинка людинкою.

Тепер з “забиченого сілюха” вона стає гордим міщанином. Знімає квартиру. Щоб оплатити ту квартиру – знаходить не зовсім по душі, але добре оплачувану роботу. Щоб назбирати хоть щось приходиться працювати понад норму. “Але це того варто” – думає людинка – “треба трохи потерпіти заради того щастя”. 

Іде час. Такі ритми негативно відображаються на її самопочутті. Стрес. Сроки. Літри кави. Море сигарет (адже говоряща голова казала, що це допомагає). Швидка їжа, адже часу на приготування чогось нормального не завжди вистачає. 

І знову халепа. За якийсь час людинка розуміє. що підсіла. На нікотин. На кофеїн. На глютамат. На солодощі. Смакові рецептори видозвінились настільки, що інша їжа тепер просто несмачна. Тепер і на них треба тратити час та кошти. І знову нічого в копілці.

Іде зима. І нашому вимученому герою потрібен одяг. Але зима проходить і одяг іде по швам. Адже закон потреблятсва у тому щоб, завжди підтримувати попит. Розлючена людинка висипає останні гроші та біжить до приватної швеї. Адже колись одяг міг служити і 20 років. То що сталось тепер?

Проходить рік, другий. Міняється мода. Збільшується соціальний тиск. Тепер його всі вважають старомодним хіпстером, сірою мишею, завжди в одному і тому “некрасивому” одязі.

Збільшується стрес. Дається в знаки серце. Від галімої їжі відкривається язва. Від солодощів кришаться зуби. Але наше суспільство в біді не залишить, лікарі все вилікують, рани залижуть. Лиш би грошики були. “Ти продовжуй, продовжуй іти куди йшов” – заспокоюють вони – “у нас на все є пілюлі. Лишень нічого не міняй. Адже ти прямуєш до щастя, чи не так”.

Людинка збирається з останніми силами. стискає кулаки, та виривається вперед. Заліковує рани. Навіть допрацьовується до власної квартири. Віддає останні гроші”.

Але стоп. В сусіда квартира краща. В нього і балкон є. І вікна пластікові. Треба ще піднапрягтись… Ще трохи-трохи і ось воно щастя…

Іде життя. Людинка тратить 9 годин на роботу, 2 на дорогу, 4 на куриво, 7 на сон, ще годин 4 на ТВ-інтренет. Нічого що в добі немає стільки годин. Приходиться часу від часу жертвувати то одним то другим, періодично получаючи п*здюлей то від шефа, то від близьких то від самого себе. Потреблятська система пинає її як футбольний мяч від інстанції до інстанції, кожна з яких вирішує одні проблеми та “дарує” інші, щоб недай бог не залишити інших без роботи.

А потім. А потім приходить цьоця смерть.

Так і живем 😦

 

 

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s